Активні операції комерційних банків представляють собою діяльність, пов’язану з розміщенням власних і залученням банківських ресурсів з метою отримання прибутку.
Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:
1) банківські кредити;
2) банківські інвестиції;
3) касова готівка та прирівняні до неї засоби;
4) осоновні засоби та інші активи.
Кредитні операції передбачають організацію економічих відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення та сплати проценту за користування. Дані операції, як правило, приносять банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, у 1989 р. в загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані за виданими кредитами, припадало 64,4% сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій відповідно 13,9%. Загалом на початку 90-х років частка кредитування складала у комерційних банків США близько 60% всього обсягу активних операцій, у банків ФРН в середньому 53%, Франції 66%, Англії 64%.
Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів за категоріями позичальників найбільша питома вага припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позик фізичним особам. У США, наприклад, 2/3 усіх продаж на сьогодні здійснюється за участю кредитів.
Призначенням кредитних операцій банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах, що визначає цілі позик. Такими цілями можуть бути: формування і збільшення основного і оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад, біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користвання або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без указання конкретних цілей. У цьому випадку банком приймається рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.
Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що передбачає гарантування повернення позики існуванням певних матеріальних цінностей або документів, що виражають права на одержання грошових коштів. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові редити видаються банком без конкретного забезпечення і грунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати усі прийняті на себе платіжні зобов’язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна найчастіше того, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, запаси товарно-матеріальних цінностей). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядчі документи); документи, що засвідчують переуступку на користь банку вимог і рахунків позичальника до третіх осіб; гарантії і поручительства інших осіб повернути кредит у випадку неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.
Нарівні з оцінкою якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта. Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованість по виданих кредитах і нарахованих за ними процентах. При оцінці кредитоспроможності фірм і компаній банками беруться до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибуткоівсть діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається виходячи як із загальної вартості майна позичальника, так і з величини його постійних доходів (з урахуванням зобов’язань, прийнятих на себе іншими платоспроможними особами).
У випадку позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються всі основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, взаємні права і обов’язки сторін).
Комерційні банки виходячи із пріоритетів власної крединої політики та потреб позичальників можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі і погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.
До першої групи належать методи, при яких питання про видачу позики вирішуються кожен раз в індивідуальному порядку на основі заяви клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховується сума кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку шляхом виписки чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашатись кредити можуть або одночасно разовим платежом у повній сумі по закінченні строку користування позикою, або поступово періодичними внесками позичальника щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щорічно.
Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик в межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними серед цих методів є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.
Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладенні банківських ресурсів у приватні і державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.
Така діяльність є альтернативною, але не взаємовиключаючою, по відношенню до кредитування. У той же час банківські інвестиції мають ряд відмінностей від кредитних операцій. Так, при кредитуванні ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а при інвестуванні ініціатором виступає банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції предбачають видачу коштів переважно на короткі періоди часу, тоді як інвестиції являють собою довготривале вкладення грошових ресурсів. Якщо при видачі позик банк є головним і одним із небагатьох кредиторів, то в інвестиційномі процесі він є одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування пов’язано з особистими відношеннями банку з позичальником, а інвестування являє собою переважно безособову діяльність.
Основними об’єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківсьих ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються на основі інвестиційної політики, що розробляється банком. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладення коштів, і оптимізація структури портфеля інвестицій на кожен конкретний період часу.
Визанчення кола цінних паперів для вкладення банківських ресурсів здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, обраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу і забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі в якості пріоритетної служить базою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отримання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму прибутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов’язанням держави і крупних відомих підприємств. Приріст капіталу забезпечується зростанням курсової вартості цінних паперів. Дана ціль досягається інвестуванням коштів у цінні папери молодих компаній “агресивного” типу, що обрали стратегію швидкого розширення.
У ряді країн існують законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено утримувати акції промислових компаній у своїх портфелях, за виключенням випадків їх придбання з метою уникнення втрат, пов’язаних з неплатоспроможністю позичальника.
Структура інвестиційного портфеля комерційних банків повинна бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано з можливістю невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань. Основним засобом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути: тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.
Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки їх проведення вимагає високої кваліфікації та знанння ситуації на фондолвому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку в окремих галузях економіки.
Окрім інвестиційних операцій, що банк виконує за рахунок власних коштів, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій відносять:
1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів ( як власних так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;
2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку за дорученням і за рахунок клієнтів (брокерські операції);
3) операції зберігання і управління цінними паперами (операції депо);
4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.
Хоча основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати усі ресурси тільки у високодохідні активи (види позик та інвестицій), оскільки при здійсненні активних операцій банки водночас повинні забезпечувати своєчасне повернення коштів їх власникам, тобто виконувати свої зобов’язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерійного банку передбачає утворення поточних резрервів платіжних засобів з метою постійного підтримання платоспроможності банку. Ці резервми поділяються на дві основні групи первинні та вторинні.
Первинні резерви являють собою вкладння банку у високоліківдні активи, які негайно можуть бути використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку, що служить для готівкових платежів.
Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов’язання інших банків, що приносять незначний дохід, однак мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви по суті є джерелом поповнення коштів первинних резервів.
Постійне утримання певної частини активів комерційного банку у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що створює умови ефективної реалізації банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.